Ая-Софія – символ неіснуючого Константинополя

Церква, яка сьогодні стала місцем паломництва туристів, далеко не перша серед побудованих на цій дільниці. Ще в 360 році римський імператор Костянтин Великий наказав побудувати тут велику церкву, яка нажаль була знищена пожежею влітку 404 року. На її фундаменті було побудовано нову споруду, що вперше відкрила свої двері прихожанам восени 416 року. Але на початку 532 року в Константинополі сталось криваве повстання, і храм піддався повному руйнуванню.

Коли армія придушила заколот міської бідноти, візантійський імператор Юстиніан наказав відновити святиню. В 532 – 537 роках була зведена саме та церква, яку і сьогодні відвідують мільйони туристів і прочан. Будівництво доручили двом видатним архітекторам: Анфімію з Траллеіса (сучасне турецьке місто Айдин) та Ісідору з Мілета (сучасне турецьке місто Балат). 26 грудня 537 року, в день Різдва, прихожани вперше відвідали нову церкву. Для її будівництва і оздоблення були використані мармурові плити з Анатолії, зелені гранітні колони з античного Ефесу і червоні колони з порфіру, які привезли зі святилища Аполлона у ліванському Баальбеку.

В 558 – 562 роках купол був заново перебудований і збільшений на 6,5 метрів. Свята Софія була найбільшим християнським храмом свого часу. Її розміри для VI століття були просто фантастичними: висота сягала 55,6 метра, довжина – 100 метрів, площа – понад 7,5 тис. кв. метрів, а осі еліпсовидного куполу – 31 і 33 метри. І це при тому, що будівельники не мали ніякої спеціальної техніки і навіть риштування.

По мірі зростання стін до них підсипали землю. У результаті, навколо Святої Софії виріс величезний пагорб, який потім зрівняли з поверхнею, звільнивши саму споруду. Імператор розумів, що якість будівництва залежить, насамперед, від старанності і сумлінної праці. Тому будівельників розділили на дві групи і пообіцяли гарну нагороду тим, хто буде працювати краще і спритніше.

Сучасникам здавалось, що купол собору був «спущений на золотому ланцюгу з висоти небес», а сам храм «панував над містом, як корабель над хвилями моря». За задумом творців церкви, вона повинна була перевершити красою і величчю легендарний Єрусалимський храм.

У середині X століття в храмі була присутня на богослужінні київська княгиня Ольга. Вона настільки захопилася красою обряду і величчю самої будівлі, що прийняла християнство. А пізніше посланці онука княгині, Володимира Святославича, познайомилися у Святій Софії з вірою, яка невдовзі стала державною вірою Київської Русі. В 1204 році собор пограбували європейські хрестоносці, які вивезли зі споруди усе цінне: золоті і срібні вироби, скульптури і шовк.

Остання служба за православним каноном відбулася у Святій Софії 29 травня 1453 року. А вже 3 червня султан Мехмед Завойовник провів в соборі великий п’ятничний намаз і наказав перетворити споруду у мечеть. Її назвали Ая-Софією (Божественна мудрість) і прибудували мінарети.

Невдовзі з’явилися і інші відмінні ознаки ісламського храму: міхраб (ніша в стіні, що вказує напрям на Мекку), велике подвір’я, розбите на місці келій священиків, медресе на 150 учнів і гарний двір з водоймою. Художнє покриття стін християнської святині було знищено тільки частково: якщо фрески зіскоблили, то мозаїки виявилися лише замазаними тонким шаром вапна.

Після того, як у 1935 році Свята Софія була перетворена на музей, в ній почались реставраційні роботи. Безцінні мозаїки були звільнені зі свого полону. Сьогодні зображення Ісуса Хреста, Богоматері, Іоанна Хрестителя, архангелів, візантійських імператорів і членів їх родин з глибоким сумом дивляться зі стін і склепінь стародавнього храму на світ, що так суттєво змінився з того часу.

Слідами турецького панування в інтер’єрі Ая-Софії є кілька величезних круглих щитів зі шкіри віслюків, що підвішені під самим куполом. Нанесені на щити тексти вважаються найбільшими зразками арабської каліграфії у світі.

До головних пам’яток Ая-Софії відносяться «колона, що плаче», одна з восьми колон у північному крилі церкви та «холодне вікно». Стародавній переказ каже, що в той момент, як воїни султана Мехмеда увірвалися в храм, один зі священників на очах у ворогів підійшов до колони, сперся на мармурову поверхню і розчинився у ній. Серед християн існує легенда, що священик знову з’явиться на світ Божий лише тоді, коли в місто повернуться нащадки Костянтина Великого.

На поверхні «колони, що плаче», яка вкрита міддю, постійно збираються краплі вологи і стікають униз, ніби чиїсь сльози. Існує переказ, що якщо вложити палець у невеликий отвір у колоні, повернути його за колом на 360 градусів і загадати бажання, то воно обов’язково збудеться. Поруч знаходиться незвичне вікно, з якого навіть у найбільшу спеку з незрозумілої причини тягне прохолодою.

Біля однієї з чудодійних колон північного крила, як кажуть свідки, з’являвся архангел Гавриїл – «Ліва рука Бога» та керівник чину херувимів, що оточують Божий Престол. Деякі гіди стверджують, що насправді там з’являвся Святий Георгій. Зображення відбитка руки, яке прикрашає стіну біля колон з порфіру, присвячене Богоматері. Цей шматок граніту колись знаходився у константинопольській церкві Теотокос.

З питань відпочинку в Стамбулі звертайтесь до наших менеджерів за телефонами 050 324 44 27 / ‎‎098 182 16 55.